Мета: ознайомити учнів з основними державотворчими подіями становлення незалежної України, основними засадами демократичного та суспільного ладу; закріпити знання про державну символіку (Герб, Прапор, Гімн, Основний Закон України - Конституцію), про такі поняття та категорії, як народ, нація, етнос, держава, громадянин, громадянські права та обов'язки; зміцнення громадянських якостей учнів; сприяти формуванню ціннісного ставлення до держави, суспільства, мови, сім'ї, самого себе, почуття особистої відповідальності за долю своєї держави та українського народу.

 

 

                         Ніхто нам не збудує державу,

коли ми самі її не збудуємо.

І ніхто з нас не зробить нації,

коли ми самі нацією не схочемо бути

В. Липинський

 

ХІД УРОКУ

Учитель: Дозвольте привітати вас із першим уроком вашого першого дня в школі в новому навчальному році. Його тема присвячена 20 – річчю незалежності України.

Вишита колоссям і калиною,

Вигойдана співом солов’я,

Зветься величаво – Україною,

Земле зачарована моя.

З великою любов’ю і душевним трепетом згадує кожна людина місце, де вона народилася, де минуло її дитинство. Те родинне вогнище, маленька батьківщина кожної людини, де живуть мама, тато, бабуся, дідусь, сестри і брати. І якщо скласти маленькі батьківщини кожного з нас – вийде велика держава – Україна.

Отже, ми – українці. Ми родом з України. Двадцять років тому, як вінець багатовікових державотворчих пошуків українців, на політичній карті світу постала незалежна Українська держава.

Учениця:

Святковий день – двадцять четверте серпня,

Так хочеться усмішок і пісень.

Віднині Україна незалежна.

Запам’ятайте, люди, світлий день!

Здійснилась давня заповітна мрія,

Бажання і надія поколінь.

Це почуття свободи серце гріє

І піднімає думи височінь.

Давайте ж станемо пліч-о-пліч всі народи,

Щоб славу України відродить.

Щоб дружно жити, в радості і згоді,

Ми України сестри і брати!

Учитель:

24 серпня 2011 року український народ відзначив 20-річчя Дня Незалежності України – головне державне свято на честь прийняття Верховною Радою УРСР Акту проголошення незалежності України, підтверджену всенародним референдумом 1 грудня1991 року, що прийнято вважати датою утворення держави Україна в її сучасному вигляді.

Звучить пісня Т. Петриненка «Україна».

Зараз ми прослухали чудову пісню Т. Петриненка, у яку митець уклав свої найкращі почуття, свою синівську любов до рідної землі, до України.

(За допомогою уявного мікрофона продовжіть, будь ласка, твердження: «Україна для мене – це…»

 

(Відповіді учнів).

Учитель:

Можна вибрати друзів і дружину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину.

Можна вибрать друга і по духу брата,

Та не можна рідну матір вибирати.

Можна все на світі вибирати, сину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину.

Дійсно, Україна – це і наша земля, і наша культура, і наша українська мова. Україна – незалежна суверенна держава. В Україні з давніх-давен живе український народ. У своїй сім’ї він добросердечно прихистив представників інших народів. Пліч-о-пліч з українцями живуть росіяни, поляки, молдовани, греки, євреї, німці та представники інших національностей. Усі вони мирно трудяться на благо спільної Батьківщини.

Ми всі малі пагінчики твої

Прийшли у світ, щоб в нім добро творити.

Хоч, може, й кращі є на цій землі краї,

Та нам судилось в Україні жити.

Кожен народ, маючи свою історію, має і свої історичні святині: гімн, герб, прапор. Вони не робляться на замовлення, а приходять до сердець людей тернистими шляхами буття рідного народу.

Розповідь учнів про Прапор

1 учень: 23 серпня 2006 року, український народ вперше святкували День Державного прапора України.

Одна з легенд розповідає: «У давнину жила колись жінка І було в неї три сини. Росли сини чесними, сміливими, дуже любили свою матір, готові були віддати за неї життя. Підросли вони і вирішили піти в світ прославляти свою матір. Вирушив у дорогу найстарший син. Мати на згадку про себе подарувала йому корону з трьома промінцями. Пішов син між люди. І за трипроменеву корону, яка согрівала людей і вела вперед, показувала шлях до вищого життя, дали першому синові ім’я - тризуб.

Настала черга середнього сина. Йому мати в дорогу подарувала блакитно – жовтий одяг. Своїми ділами прославляв він матір. Одержав він ім’я Прапор.

А там, де був найменший син, завжди лунала дзвінкоголоса пісня. Адже мати йому подарувала соловейків голос. І одержав він за свій голос і величний спів ім’я Гімн. І з того часу ідуть три брати поруч – Тризуб, Прапор, Гімн і прославляють неньку. І тому, де вони проходять, лунає урочиста пісня.

Учень:

Вже скільки закривавлених століть

Тебе, Вкраїно, імені лишали..

Тож встаньмо, браття, в цю урочу мить:

Внесіте прапор вільної Держави!

Степів таврійських і карпатських гір

З'єднався колір синій і жовтавий.

Гей, недругам усім наперекір -

Внесіте прапор вільної Держави!

Ганьбив наш прапор зловорожий гнів,

Його полотна в попелі лежали...

Але він знов, як день новий розцвів,

Внесіте прапор вільної Держави!

Повірмо в те, що нас вже не збороть,

І долучаймось до добра і слави.

Хай будуть з нами Правда і Господь

Внесіте прапор вільної Держави!

В.Крищенко «Прапор України»

2-й учень Державний прапор - одна з офіційних емблем держави, яка символізує її суверенітет. Український державний прапор являє собою синьо-жовте прямокутне полотнище з двох рівних за шириною, горизонтально розташованих смуг: верхньої - синього кольору, нижньої - жовтого кольору, із співвідношенням ширини прапора до його довжини 2:3.

3-й учень Поєднання кольорів синього і жовтого може трактуватися багатозначно: це кольори сонця, Верховного божества наших предків, та води - основних життєдайних сил і символів української міфології, це і чисте, мирне, безхмарне небо, що простягнулося над жовтим кольором хлібного лану - символом мирної праці і достатку, це золотий вогонь свічок на вінках, що пливуть синіми водами рік на свято Івана Купала, фрески Софійського та Михайлівського соборів у Києві. Однак головна ідея синьо-жовтого - це велика гармонія космосу, сонця, води та всього, що на землі сущого.

Учень

Небесно-золотий наш стяг!

Ти пахнеш небом ,щирим злотом.

На тебе йде орда болотом.

Ти вдома вже, а не в гостях.

Вогонь з водою, шал стихій

В тобі запікся у двобої.

Тут первні світу, тут обоє

В обіймах в долі грозовій.

Але вже каже нам судьба,

Аж зазирає Богу в вічі:

А я вже тут була не двічі,

Вже не піду,помру хіба

І. Драч. "Небесно-голубий наш стяг..."

Розповідь про Тризуб

Учень. ЗОЛОТИЙ НЕПОКІРНИЙ ТРИЗУБ

         Як птах золотий, в переливах, на прапорі грає, горить.

         Це знак наш, це фабрики й ниви, це символ, що будем ми жить.

         Це хліб наш, вугілля і цукор, степи плодовиті, моря...

         Це в праці змозолені руки, що подвигом завжди горять.

         Це наш любов, наша мужність, – вогняний порив боротьби,

         Це наша згуртованість дружня, це пісня нової доби...

         Це юність, це клич покоління, що йдуть кріз життєву грозу,

         Це слава твоя, Україно, – золотий непокірний Тризуб.

Учень:

Про утвердження нашої державності і самостійності свідчить і Малий Герб України – Тризуб. Це офіційна емблема держави, яка зображується на печатках, грошових знаках, деяких документах. Герб символізує державний лад, історію, спорідненість поколінь, він є продовженням традицій українського народу. Уже в першому столітті нашої ери в Боспорському царстві, що знаходилося на Керченському півострові, використовувався знак тризуба. У часи Київської Русі це був знак князівської влади. Він карбувався на монетах Володимира, його синів – Святослава та Ярослава Мудрого.

Існує близько сорока версій про походження тризуба: тризуб як первісне обожнювання рибальського знаряддя, згодом символ влади; це уособлення трьох природних стихій – повітря, землі і води; зображення атакуючого сокола і т.д.

19 лютого 1992 року Верховна Рада України Постановою „Про Державний Герб України” затвердила тризуб як Малий Герб України, вважаючи його головним елементом Великого герба. Тризуб став офіційною емблемою нашої держави.

Розповідь по Герб

3 учень.

Слово „гімн” – грецького походження (дослівний переклад – похвальна пісня) – урочиста пісня, прийнята як символ державної, національної єдності. Слова національного Гімну „Ще на вмерла Україна” написав відомий український поет, фольклорист, етнограф Павло Чубинський у 1863 р. Цей вірш швидко розійшовся в народі, серед інтелігенції, студентів, гімназистів. А оскільки тоді найпопулярнішою була поезія Т.Шевченка, то й цей вірш багато людей вважали твором великого Кобзаря. Музику написав західноукраїнський композитор Михайло Вербицький.

6 березня 2003 року Президент України Л.Кучма підписав Закон України „Про Державний Гімн України”.

Учитель: Гордість України – її люди.

Розповісти про них – розповісти про Україну.

Учениця:

Ця дiвчина не просто так,

Маруся.

Це - голос наш. Це - пiсня.

Це - душа.

Так писала про Марусю Чурай Ліна Костенко.
Марусю традиційно називають "дівчиною з легенди", оскільки реальність її існування документально не підтверджуєтьсяЯкщо узагальнити численні версії, то вийде такий біографічний сюжет.

Жила в Полтаві приблизно в 1625-1650-х рр. Хата батьків стояла на березі Ворскли, неподалік від Хрестоздвиженського монастиря.

Батько — Гордій Чурай належав до козацького стану, можливо, був полковим осавулом. Якось, посварившись з одним шляхтичем, запальний козак вихопив шаблю і зарубав кривдника. Після того подався на Січ, взяв участь у козацькій війні проти Польщі під проводом П. Павлюка (Бута), потрапив у полон і був страчений у Варшаві в 1638 р. Маруся жила з матір'ю Горпиною. Дружина й донька народного героя користувалися повагою полтавців. Дівчину шанували не лише через славного батька, а також через особливий дар складати і чудово виконувати пісні. Маруся була наділена неабияким талантом імпровізації — свої думки могла викладати віршами.

Чарівна зовнішність Марусі, її незвичайна обдарованість притягували до дівчини увагу парубків. У неї був закоханий Іван Іскра - син гетьмана Якова Остряниці, мовчазний, похмурої вдачі, але винятково правдивий і благородний юнак. Але Маруся любила іншого — Григорія Бобренка, сина полкового хорунжого, красивого й видного хлопця, який виявився слабовільним і безхарактерним. Піддавшись умовлянням матері, Гриць заручився з багачкою Галею Вишняківною, донькою осавула Федора Вишняка і небогою полковника Мартина Пушкаря.

Маруся тяжко переживала зраду коханого, викладаючи свої страждання в рядках пісень. Коли ж Гриць одружився з Галею, тяжко захворіла. Попри сильний, вольовий характер, пробувала накласти на себе руки: кинулася з греблі у Ворсклу, але була врятована І. Іскрою. Невдовзі Маруся зустрілася з Грицем та його молодою дружиною на вечорницях, влаштованих Марусиною приятелькою Меланею Барабашихою. Ця зустріч сколихнула палку натуру дівчини. Нещасливе кохання, ревнощі, ображене самолюбство зародили в Марусиній душі план помсти. Знову полонивши Гриця своєю чарівністю, вона заманила його до себе і отруїла власноруч приготовленим зіллям із кореня цикути.

За скоєний злочин Марусю ув'язнили в острозі. Влітку 1652 р. суд визнав її винною і віддав катам для відсічення голови. Вирок смерті скасувала грамота Б. Хмельницького про помилування, яку за якусь мить до страти (закуту в кайдани, ледь живу дівчину вже втягли на поміст) встиг доставити в Полтаву Іван Іскра.

Подальша доля піснярки тлумачиться по-різному. За однією версією, після помилування Маруся сильно страждала, ходила на прощу до Києва, а повернувшись додому, рано померла від надмірних переживань і сухот. За іншою версією, Маруся пішла з дому назавжди й померла у каятті в якомусь монастирі в Росії.

Марусі Чурай приписують авторство близько 20 пісень. Серед них найвідоміші: "Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці", "Засвистали козаченьки", "Віють вітри, віють буйні...", "Сидить голуб на березі", "Зелененький барвіночку", "Нагороді верба рясна", "Котилися вози з гори" та ін. Ці пісні досі живуть у народі й користуються великою любов'ю і популярністю.

Учениця: 7 грудня 1900 року, в день святої великомучениці Катерини, Бог подарував Україні і світу Катерину Василівну Білокур – художницю, яка свої полотна щедро засівала мальвами, калиною, жоржинами, барвінком, крученими паничами, соняшниками, колоссям жита, пшениці, ромашками, чорнобривцями – садовими та польовими квітами рідної землі.

Катерина Василівна Білокур — художниця від Бога, вчилася малювати сама. Писати й читати навчилася самотужки. «На цьому моя освіта початкова, середня й вища закінчилася», — згадувала потім Катерина Білокур. У дитинстві, що пройшло у злиднях,малюванням не займалася, про мистецтво дізналася вже дівчиною з книжок та від сільського учителя Івана Калити. Перші спроби малювати робила вуглиною на шматку домашнього полотна. Не змігши вступити через нестатки в сім’ї до якогось навчального закладу, удень працювала в полі, на городі, а увечері, попоравшись у господарстві, до ночі малювала. Пензлі виготовляла сама із щетини, використовувала фарби, які робила з буряка,бузини, калини, цибулі й різних трав. Іноді вдавалося діставати й олійні фарби. Малювала здебільшого квіти, іноді й портрети. У 20-х роках двічі хотіла вступити до художньо-керамічного технікуму в Миргороді та до Київського театрального технікуму, але не мала документів про закінчення семирічки.

Одного разу Катерина Білокур написала листа Оксані Петрусенко, талантом якої захоплювалася, і поклала в конверт свій малюнок — зображення гілочки калини. Співачці дуже сподобався той малюнок, вона була здивована... Оксана Петрусенко повідомила фахівцям Будинку народної творчості у Полтаві, що в глибинці живе надзвичайно обдарована художниця, просила поїхати до Богданівки. Представники Будинку народної творчості побували в Катерини Білокур і відібрали її картини на виставку, яка відбулася у Полтаві 1940 року.

50-ті роки — найбільш плідний період творчості. Їй допомагає Спілка художників України, вона бере участь у багатьох виставках, у Богданівку приїжджають видатні представники української культури. Білокур зустрічається й листується з Павлом Тичиною, Миколою Бажаном. Але після смерті батька на її плечі лягло господарство та догляд за старою матір’ю, що забирало багато сил і здоров’я.

1954 року, побачивши картини Катерина Білокур на Міжнародній виставці в Парижі, відомий іспанський художник Пабло Пікассо був приємно вражений, особливо роботою «Цар-Колос». Він сказав: «Якби у нас в Іспанії була настільки талановита художниця, ми б змусили заговорити про неї увесь світ.

Про просту колгоспницю з глибинки Полтавської губернії, обдаровану незвичайним художнім талантом, світ таки заговорив. Їй споруджені пам’ятники, відкриті галереї, названі її ім’ям. У Києві і в Полтаві є вулиці, названі на честь Катерини Білокур.

Учениця: Вересень 1941 року. Вже гриміла війна, тріщали наші кордони від віроломного нападу на Радянський союз гітлерівської Німеччини Але на шляху фашистів стали рообітники вагонобудівного заводу. Серед народного ополчення була відчайдушна кременчуцька дівчина Ніна Александрова. Їй доручили обороняти Дніпро з кулеметом…

                   Броньована навала накочувалась на Кременчук. Минуло всього 44 дні від початку агресії фашистської Німеччини, а вже в ніч з 5 на 6 серпня 1941 року біля Деївського лісу і Гострої Могили під Крюковом з'явився фашистський розвідувальний загін. На його шляху стали робітники вагонобудівного заводу.
3-й Крюківський полк Кременчуцької дивізії народного ополчення під командуванням П. С. Воробйова вступив у бій з розвідувальним підрозділом ворога.
В складних для ополченців умовах мужньо билися з ворогом наші люди, але зупинити бронетанкові частини стратегічного призначення фашистів народні ополченці не могли.
Дві третини бійців дивізії полягли в нерівних боях.
Серед них була відчайдушна кременчуцька дівчина - Ніна Александрова.
Комсомольці міста доручили їй охороняти переправу через Дніпро з кулеметом. Переправа з лівого на правий берег здійснювалася на човнах і катерами (міст був зруйнований ще у липні 1941 року німецьким бомбардувальником). Принаймні знайомі востаннє бачили її там, на переправі, з кулеметом.
А ось скупі рядки скорботного документа Кременчуцької книги Пам'яті:
"Александрова Ніна Григорівна, 1924 р.Мобілізована у 1941 р. Ополченка Кременчуцької дивізії народного ополчення.Загинула: вересень 1941 р."

Хто вона? Звідки родом? Як росла і виховувалась? З ким товаришувала? Що спонукало її здійснити свій подвиг? - цілий ряд запитань постав перед нами, коли захотіли більш детально розповісти про долю землячки.
Із спогадів Тамари Григорівни Кеніг, рідної сестри Ніни
"Народилася Ніночка 21 січня 1924 року в траурний для нашої країни - колишнього Радянського Союзу - день смерті В. І. Леніна. Навчалася в середній школі № 6 Кременчука (зараз це музична школа), директором якої на той час був Іван Павлович Манженко талановитий педагог, прекрасний організатор учнівського колективу, чуйна людина". В родині нашій усі любили і поважали Ніну, пишалися нею.
Вона росла сміливою і на рідкість відчайдушною дівчинкою. Більш скидалася на хлопчика.
Ще навчаючись у школі, закінчила курси "Осовіахіма": влучно стріляла з рушниці, вправно володіла кулеметом, сміливо стрибала з парашутом, з гордістю носила значок "Ворошиловський стрілець".
У перший же день війни - 22 червня 1941 року добровільно записалася на фронт. Вдома матері пояснила: "Якщо не я, то хто ж?".
Але мама наша, Валентина Олександрівна, добилася того, що Ніну повернули із Полтави додому. Родина наша багатодітна, татусь - у діючій армії, на кордоні, під Львовом.
Там уже пройшли бої, звістки про нього не було ніякої. Ніна - найстарша. Треба було допомагати мамі по господарству та глядіти нас, маленьких.
І матері в облвійськкоматі пішли назустріч - Ніну відпустили додому.
(Треба зазначити, що пізніше наша матуся жалкувала про скоєне і зі сльозами на очах говорила: "Господи! Краще б я Ніночку не відмовляла тоді. Коли б вона загинула на фронті, я б знала, де її могилка. Поїхала б туди, вклонилася її праху. Може, ще й жива б повернулася з фронту, на наше щастя. А так... Де тепер її шукати?!" І загорювала. А невдовзі померла. Ще молодою, і 45 років не прожила...)
Так, Ніна була не з тих, хто сидить вдома. Не пощастило потрапити на фронт - вона добровільно записалася в Кременчуцьку дивізію народного ополчення.
Отримала бойове завдання - стояти в дозорі з кулеметом на переправі, не допускаючи ворога на той бік Дніпра.
5 вересня 1941 року всі ми її бачили востаннє. Прибігла додому весела, але чимось заклопотана, схвильована. Вимила голову, покупалася, перевдяглася в усе чистеньке, прощаючись, усіх розцілувала і пішла".

Пішла у... безсмертя.

P.S. В родині Александрових-Кеніг в пам'ять про Ніну існує добра традиція - розбирати новорічну ялинку-красуню 21 січня, в день народження любимої сестрички. Це дійство започаткувала мати, Валентина Олександрівна, і вся родина уже багато років із покоління в покоління дотримується святої сімейної традиції.
Уже навкруги давно погасли ялинкові вогники, а у сім'ї Александрових-Кеніг вони гарять аж до 21 січня, імітуючи Вічний вогонь родинної Пам'яті про безсмертну дівчинку-ополченку.

Учень:

Михайло Степанович Новохатько народився 9 вересня 1907 року в сім’ї селянина-бідняка. З приходом радянської влади юнак здобув освіту. Закінчив п’ять класів місцевої школи. Вступив до Кременчуцького торгівельно-кооперативного технікуму. Навчаючись, вступив до партії.

В 1929 році вступив до Миргородського військово - артилерійського училища, успішно закінчив його і став кадровим військовим.В 1935 році М.С.Новохатько пройшов курси удосконалення командного складу при академії бронетанкових військ в Москві. Вже у вересні 1939 року приймає активну участь у звільненні Західної України та Західної Білорусії. Був поранений, а після госпіталю повертається у частину, що була розташована у м. Стрий.

У березні 1942 майор Новохатько керував танковою бригадою. А 16 квітня підполковник Новохатько вів бої під Харковом. Коли почалася Орловсько-Курська битва 30-та танкова бригада 12-го танкового корпусу 3-ї Гвардійської танкової армії на чолі з Новохатьком М.С. не стояла осторонь. 22 вересня танкісти Михайла Степановича вийшли до Дніпра. Відважний комбриг відразу ж почав переправу на підручних засобах. Першими переправилися чотири бійці і захопили невеликий плацдарм. Так було покладено початок знаменитому Букринському плацдарму, на якому через три дні воювала вся з-я Гвардійська танкова армія. За мужність, відвагу, проявлену при форсуванні Дніпра гвардії полковнику М.С. Новохатьку було присвоєно звання Героя Радянського Союз.

Танкова бригада, очолювана Новохатьком, вела запеклі бої за звільнення території України. Михайло Степанович мав неабиякий хист командира. Основне для нього – громити ворога з найменшими втратами. Комбриг так ставив перед підлеглими бойове завдання, що всі, від офіцера до рядового, знали, як діяти в бою. Він завжди був зразком мужності і відваги, знаходився в танку під час битв. Бійці поважали Новохатька не тільки як комбрига, але як товариша, батька.

В лютому 1944 року Михайла Степановича було нагороджено орденом Кутузова ІІ ступеня. Війна тривала. Радянські війська звільняли міста і села України. Влітку 1944 року гвардії полковник Новохатько готував наступальну операцію під містом Жешув (Польща). Але раптово перед комбригом упав і розірвався снаряд. Михайла Степановича було тяжко поранено. Не приходячи в свідомість, полковник Новохатько помер. Бойові товариші похоронили комбрига на головній площі міста Перемишля. Посмертно був нагороджений орденом Кутузова І ступеня.

Час плине. І в 2000 році прах полковника Новохатька М.С. було перевезено на його батьківщину. А у 2004 році 9 вересня вдячні односельці, зібравши кошти, звели пам’ятник легендарному землякові.

Учитель: Наша земля багата своїми людьми, які прославляли її, прославляють і будуть прославляти впродовж віків.

Любіть і шануйте свою Україну! Не забуваймо, що ми – українці. Бережімо рідну землю, національну гідність. Запам’ятайте вислів Максима Рильського: «Хто не знає свого минулого, той не вартий свого майбутнього». Є багато країн на землі, В них озера, річки і домівки... Є країни великі й малі. Та найкраща завжди – Батьківщина! А Батьківщина наша – це Україна

Хвилини відвертості:

1. Чи вважаєте ви себе патріотом?
2. Чи готові ви присвятити своє життя процвітанню Батьківщини?
3. Хотіли б ви залишити країну?
4. Пишаєтесь ви тим, що ви – українець, а не іншої національності?

Вчитель:              Не розчаровуйсь в Україні.

Немає єдності у нас,

То наша головна провина

За весь неволі довгий час.

Не розчаровуйсь в Україні,

А розумій її печаль.

Що робиш ти для неї нині -

У себе спершу запитай.

Не розчаровуйсь в Україні.

Вона – свята, а грішні – ми.

В її недолі часто винні

Її ж бо дочки і сини.

Не розчаровуйсь в Україні,

Ідеї волі певним будь,

Бо тільки той є справжнім сином,

Хто вміє неньки біль збагнуть.

Не розчаровуйсь в Україні,

Вір, що мине важка пора,

Розквітне пишний цвіт калини

В садах достатку і добра.

Учитель: Україна з надією дивиться в завтрашній день, чекає на вас, завтрашніх господарів життя. Ви потрібні їй мудрі, умілі, дбайливі і людяні. Тож попри всі щоденні турботи пам'ятайте про головне — вибудовуйте храм своєї душі, формуйте себе як Людину.

Учень:Дороги іншої не треба,

        Поки зорить Чумацький шлях,

        Я йду до тебе, йду до тебе

По золотих твоїх стежках.

Мені не можна не любити,

Тобі не можна не цвісти,

Мені доти варто в світі жити,

Поки живеш і квітнеш ти.

Учениця: Люблю тебе,

        Вітчизно, мила Україно,

        Бо щастя жити ти мені дала.

Для мене ти одна і рідна, і єдина,

        Я все зроблю, щоб ти завжди цвіла.

Я - твій громадянин, я прагну підростати,

        Тягнусь пагінчиком до сонця і тепла,

Моя свята і рідна, Україно-мати,

Я все зроблю, щоб ти завжди цвіла

Лунає пісня про Україну