Символи Полтавщини

ГЕРБ

Герб увінчаний п’ятибаштовою короною і обрамований гілками калини, оповитими синьо-жовтою стрічкою. Над короною - напис ”Полтавщина”. Щит розділений на чотири частини малиновим ромбом, перетятим срібно-лазуровим хвилястим поясом. В першій частині щита в лазуровому полі золотий лапчастий хрест. В другій - в золотому полі червона підкова. В третій - в золотому полі червоне серце. В четвертій - в лазуровому полі золотий сніп пшениці. В першій частині ромба - золотий лук, супроводжуваний двома золотими зірками, в другій - золоті ворота з трьома баштами, супроводжувані двома золотими зірками.

Лук зі стрілою та зірки - елементи які входили до гербів Полтави, Пирятина, вказують на історичну роль краю в обороні рідних земель, а також на м.Полтаву, як адміністративний центр області.

- Міські ворота з трьома баштами та флагштоками - елемент найстаршого із гербів, основний елемент герба м.Лохвиці вказує на міцність, могутність, недоторканість краю, козацькі традиції.

- Хвиля води - елементи гер6ів м.Комсомольська, Кременчука, символізує багатство водних просторів області.

- Козацький хрест - символ на історичних прапорах Полтавських полків, та елемент гербів міст Миргорода, Зінькова.

- Підкова - поширений елемент родових гербів України - символ щастя, добра, любові, злагоди.

- Серце - елемент герба гетьмана П.Полуботка, В.Кочубея, поширений елемент гербів України, символізує Полтавщину як серце України, її велич, духовність, землю що надала життя видатним діячам світового значення.

- Сніп - уособлює природне багатство, родючість земель, працьовитість її мешканців, національні традиції краю.

- Корона - могутність, стійкість, велич і слава.

Прийняті кольори:

- Малиновий - найбільш розповсюджений колір козацьких прапорів - могутність, хоробрість.

- Лазуровий - боротьба за свободу, надія.

- Золотий - сонце, світло, добробут, доброта, робота, гідність.

ПРАПОР

Прапор Полтавської області затверджений 10 лютого 2000 року рішенням XІ сесії обласної ради XXІІІ скликання і являє собою на синьому полотнищі жовтий козацький хрест. Співвідношення сторін 2:3. В композицію прапора внесено зображення козацького хреста, основного елементу герба Полтавської області, який включено з історичних мотивів, коли на зразок нинішнього територіального утворення в середині ХVІІІ століття ряд полків (Кременчуцький, Пирятинський, Гадяцький, Зіньківський, Хорольський) були об'єднані навколо Полтавського полку, прапор якого мав темно-синій колір з козацьким хрестом.

Синій колір - стійкий, сильний, вірний, надійний (за геральдичними правилами ХVІІІ століття - боротьба за свободу).

Автор - Євген Вікторович Ширай.

Обласний центр – місто Полтава. Познайомимось з історією Полтави, ніби на машині часу відправимось на багато століть назад.

В Іпатіївському літописі говориться:

«Ігор Святославович, зібравши війська свої, поїхав... супроти половців і переїхав Ворсклою коло города Лтави, йдучи до Переяславля, і узрілись вони з військами половецькими».

Це перша письмова згадка про поселення Лтаву, відноситься вона до 1174 р. (1173 р.) Розташовувалось воно на нинішній Івановій горі – Червоній площі, по березі річки Лтавки, що впадала у Ворсклу. Тепер вона тече під землею у трубах.

Плине лугом-долиною Ворскла-річенька,

Плине лугом, всміхаючись, наче дівчинка.

В коси хвильок вплітає промені-стріченьки,

А вони їй спадають на личенько.

                             Плине лугом-долиною Ворскла-річенька,

                             І не сонце, не місяць їй шлях освітлюють,

                             А освітлює шлях їй удень і у ніченьку

                             Край долини тополі зелена свічечка.

Багато пережила Полтава за часи свого існування. Не раз нападали на неї вороги – кочівники, татари, польсько-литовська шляхта – спалювали, знищували місто, а воно знову відроджувалось, відбудовувалось, міцніло.

У часи козацтва Полтава була полковим містом.

Дещо пізніше сталася подія, яка зробила Полтаву відомою в світі – це Полтавська битва 1709 р. зі шведами.

На жаль, Полтавська битва 1709 р. була не останньою кривавою сторінкою в історії Полтави. Ще не раз доводилося проводжати їй своїх синів на бій.

Але особливо жорстокою була Друга світова війна – Велика Вітчизняна війна.

-         За два роки окупації на території області гітлерівці знищили 221895 мирних жителів і військовополонених, на рабську працю до Німеччини насильно вивезли 149116 юнаків і дівчат.

-         Повністю винищили єврейське і циганське населення краю.

Дорогою ціною дісталася полтавцям перемога над нацистською Німеччиною:

-         На території області поховано 142130 бійців і командирів Червоної армії, які полягли в боях або померли від ран, 6040 підпільників і партизан, 261680 радянських військово­полонених і 88970 мирних жителів.

-         За роки війни до Червоної армії було мобілізовано майже 270 тисяч полтавців. Воювали вони на різних фронтах, у партизанських загонах та в антифашистському русі Опору.

-         165 з них стали Героями Радянського Союзу, а 26 — повними кавалерами ордена Слави.  

Сьогодні наш обласний центр має більше 70 підприємств, більше 10 науково-дослідних і проектних інститутів, близько 40 шкіл, багато училищ, технікумів, коледжів, інститутів. Є музично-драматичний і ляльковий театри. Багато музеїв, пам’ятників. Більше 700 вулиць, загальна довжина яких більше 300 км – відстань від Полтави до Києва. Населення близько 300 тис. жителів, які прославляють своє місто турботою і працею.

Учень 1.
Де зелені хмари яворів
Зупинили неба синій став,
На стежині сонце я зустрів,
Привітав його і запитав.
Учень 2.
Всі народи бачиш ти з висот,
Всі долини і гірські шпилі.
Де ж найбільший на землі народ?
Де найкраще місце на землі?
Учень 3.
Сонце усміхнулося здаля:
- Правда, все я бачу з висоти,
Всі народи рівні, а земля
Там найкраща, де вродився ти!
Мультимедійна презентація «Мій рідний Кременчук»

У кожного міста своя біографія, своє життя, своя історія. Свою історію має і наш красень – Кременчук. Скільки століть уже відшуміло, а наш славний Кременчук – все такий юний красень, і лише відгомін пережитого, шелест нетлінних сторінок історії навічно зберігається в наших вулицях, спорудах, пам’ятниках.

Кременчук був заснований десь у XYI столітті для оборони Лівобережного Придніпров'я. Офіційною датою заснування міста вважається 1571 рік.
За однією з версій назва міста походить від тюркського слова "керменчик", що в перекладі означає "невелика фортеця". Серед інших припущень- легенда про те, що в старі часи, коли тут пропливали каравани човнів, стерновий, помітивши гранітні пороги, вигукував: "Кремінь! Чув?" Згодом це словосполучення переросло в "Кременчук".
Розташований на розі давніх торгових шляхів, зручний та вигідний стратегічно, він часто страждав від ворогів. В 1625 році біля озера Курукового (поблизу Кременчука) реєстрові козаки разом з запорожцями завдали поразки польсько-шляхетському війську; поляки змушені були укласти мирний договір, який увійшов в історію під назвою Куруківської угоди. В документах про ці події вперше згадується Крюків, що тепер є правобережною частиною Кременчука.

Все змінилося в житті міста 22 червня 1941 року з початком Великої Вітчизняної війни. 9 вересня 1941 року нацисти захопили місто. На території Кременчука було створено мережу концтаборів, де за два роки окупації було розстріляно і замордовано понад 97 тисяч людей. На місці одного з колишнього табору тепер споруджено меморіал «Вічно Живим». Близько 10 тисяч кременчужан вивезені на каторжні роботи до Німеччини.
29 вересня 1943 року, після триденних запеклих боїв, місто було звільнене від нацистів. Але визволителі побачили лише попелище, житловий фонд міста було зруйновано майже на 95 %, фашисти знищили 93 промислові підприємства, усі культурно-просвітницькі та навчальні заклади, залізницю, електростанцію, міст через Дніпро. Загальна сума збитків складала понад 1 млрд. крб. До Книги Пам'яті України занесені імена 6210 кременчужан.
Той, кому пощастило повернутися з запеклої боротьби до свого рідного міста, продовжив свій славетний подвиг на розбудові нашого Кременчука.
Звісно, ми завдячуємо своїм квітучим Кременчуком славетним людям, завдяки їх праці ми гордимося своєю домівкою, і своїм містом.

Славетні імена Полтавщини

За кожною подією стоять конкретні люди, які своїми руками творили історію Полтавщини. З історією Полтавщини тісно пов`язані імена видатних особистостей.

МАРУСЯ ЧУРАЙ

...В сім’ї чесного й хороброго полтавця Гордія Чурая далекого 1625 року народилось довгожданне дитя. Назвали первісточку Марією. Росла дівчина на околиці Полтави. Любила босоніж ходити росяними травами, слухати пісні соловейка, зустрічаючи схід сонця. А згодом сама заспівала, як ота дивна птаха.

Минав час, прийшло до полтавської красуні кохання – перше й неповторне. Полюбила вона Гриця. Марусю ж кохав молодий козак Іскра. Та навесні 1648 року почалася визвольна війна українського народу проти польської шляхти. Пішов на війну і Гриць разом з Іваном Іскрою. А батько Марусі загинув аж у далекій Варшаві. А йшли козаки у бій з піснями Марусі Чурай.

Сумувала Маруся за батьком. А тут і друга новина – Гриць, повернувшись з війни, одружився за бажанням його матері на багатій дівчині. Ще більше горе запало в душу дівчини. І вирішила вона причарувати Гриця, коли зустріла його на вечорницях. Довго ходила до криниці й вимивала-полоскала зілля до схід сонця. А потім дала випити настою милому. Не причарувала – отруїла... і Марусю посадили до острогу, засудили до страти.

І ось на центральний майдан Полтави привезли закуту в кайдани Марусю. Писар читає вирок. Та в цей час, через натовп, на змиленому баскому коні пробрався вершник. То був Іван Іскра. Іменем Богдана Хмельницького вершник зупинив читання вироку й вручив наказ, в якому Марусі Чурай дарувалося життя.

Кажуть, після цієї події горда Маруся кинулася з високої греблі у Ворсклу. Існують і інші версії – вона дуже захворіла і померла; пішла черницею в монастир.

Чи так було? Відомо одне: називають більше 20 пісень, що їх склала Маруся Чурай.

Іван Піддубний

«КОРОЛЬ борцівського килима», «Чемпіон чемпіонів», «Іван Непереможний» – визнані усім світом, ці титули свідчать про гучну славу, що нею супроводжувалась спортивна кар’єра обдарованого неабиякою фізичною силою сільського хлопця. Народився він у жовтні 1871 року, був старшим сином у багатодітній родині Піддубних із славного хліборобськими традиціями села Красенівка. Тодішній сільський побут змалку привчав дітей до тяжкої фізичної праці. Відомо, що довелося Іванові заробляти на шматок хліба у місцевих поміщиків. А у 23-річному віці один з приятелів підбив його податися на заробітки до Криму. Там, «бавлячись» багатопудовими мішками, він швидко здобув авторитет серед портових вантажників. Визначальною у долі І. Піддубного стала дружба у Феодосії з учнями морехідних класів А. Преображенським та В. Васильєвим, котрі й познайомили його з азами борцівської науки. Але на борцівський килим він наважився вийти лише 1897 року, коли до Феодосії приїхав цирк антрепренера Безкоровайного.

      Як було тоді заведено, до складу циркової трупи входили атлети та борці. Скориставшись приїздом кількох знаменитостей на чолі з тодішнім чемпіоном Росії П. Янковським, місцеві ділки організували «чемпіонат світу» За традицією, в ході турніру запропонували кожному бажаючому із зали позмагатися із заїжджими силачами. Не сподівалися присутні, які зустріли вихід на арену простого вантажника іронічним свистом, що аплодуватимуть йому стоячи і скандуватимуть у захваті: «Піддубний! Піддубний!» Усіх суперників по черзі поклав Іван на лопатки, лише з П. Янковським поєдинок завершив унічию.

       Після цього пропозицій від циркових труп не бракувало. Піддубний став

борцем-професіоналом.

Після цього пропозицій від циркових труп не бракувало. Піддубний став

борцем-професіоналом. Для шанувальників таланту атлета, безперечно, будуть цікавими антропометричні дані Піддубного, що їх зафіксувала спеці-

альна медична комісія у 1890 році, коли Іван Максимович переїхав до Києва

і виступав у цирку братів Нікітіних: зріст - 184 сантиметри, вага - 118 кілограмів, окружність грудей - 134 сантиметри, біцепса - 44, передпліччя-36, зап’ястя - 21, шиї - 50, стегна - 68, литки- 47 сантиметрів.

Починаючи з 1905 року, І. М. Піддубний шість разів підряд виборювавтитул чемпіона світу.

     В останній день листопада 1925 року в нью-йоркському порту організатори турне, побачивши 56-річного борця, розчаровано розводили руками. Чекали «чемпіона чемпіонів», а приїхав «дід». Для нього ж «заготовили» цілукогорту світових знаменитостей. Помірятися силою з Піддубним висловили бажання чемпіон Ірландії Джек Томпсон, чемпіон Канади ДжоГешто, чемпіонГреції Тафсалпос, фаворити килима з Італії, Швеції, інших країн.

     Однак Піддубного і заокеаном не зуміли покласти на лопатки. Лише у поєдинку з польським чемпіоном Станіславом Збишко-Цигановичем було зафіксовано нічию. З американського континенту його проводжали як «чемпіона чемпіонів». До 70 років виступав Іван Максимович на бор-цівському килимі та арені цирку! Опікувавсямолодими борцями. Помер, так ніким і не переможений, у російському містіЄйськ, де жив останнім часом, у серпні 1949 року. Там і похований.

Катерина Білокур

      Народна художниця Катерина Білокур малювала казкові квіти. Чому саме казкові? Адже життя її не було схоже на казку. Не ходила вона до школи, хоч читати навчилася рано. Ніхто не вчив її малювати. Їй доводилося прясти, білити, копати, садити, збирати… Свої перші малюнки художниця робила вуглиною на сірому домашньому полотні. Фарби готувала з бузини, калини, буряка. Але як ці фарби допомагали їй творити яскравий світ української природи. Мала Катерина Білокур багату фантазію, уяву. Захоплення малюванням батьки Катерини вважали безглуздим заняттям. Їм здавалось, що жінка має бути доброю господинею. А вона мріяла про казкові прекрасні квіти… І твердо вирішила- буду художницею. Шлях Катерини Білокур від села Богданівни на Київщині до художніх виставок за кордоном і до світової слави виявився нелегким, тернистим. Але перемогли таланти, наполеглива праця, нестримне бажання малювати. Три картини Катерини Білокур («Цар – колос», « Берізка»,  « Колгоспне поле») у 1954 році потрапили на міжнародну виставку в Париж. Там їх побачив Пабло Пікассо. Він відгукнувся про українську майстриню пензля так: «Якби ми мали живописця такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий світ»